Три з поданих п’єс вже побачили світло рампи в ужгородському, дніпровському, одеському  і київському театрах. «Князя Корятовича” готують до постановки у Мукачеві. Видруковані авторські варіанти дещо різняться від сценічних – останні коротші, ряд цікавих деталей там знято, сюжетні лінії спрямлено.

Попри назву книжка найменше нагадує твір на задану тему. Усі герої справді люблять батьківщину, осіб протилежної статі і себе. З останнім – повний ажур, з середнім – сяк-так, а от романи з батьківщиною виходять максимально химерними.  За великим рахунком саме на цьому і закручено усю драматургію кожного твору.

У першій драмі князь Корятович утратив батьківщину Поділля і набув батьківщину Мукачево. Про нього збереглися згадки у 60 грамотах, кількох літописах і ряді переказів. Тут же він постає у плоті і крові – разом із дружиною і двома доньками, про яких взагалі нічого конкретно не відомо. Князь надягає на себе Мукачівський замок і крутить його,  як хула-хуп. Отримуємо досить таку карнавальну версію нашого середньовіччя – приблизно оту, що фігурує в оповідях екскурсоводів й уявленнях туристів. Завершується усе піснею, яка може стати неофіційним гімном Мукачева.  

Натомість «Славний отаман, Пинтя-капітан” – п’єса-шансон. Опришки, які співають бандерівських пісень (з рефреном «Свобода народу! Свобода людині!”) – це щось. Опришків там на всі смаки, у них закохується навіть графиня, якій вони допомагають позбутися нелюбого барона. Бандитські поняття постійно борються зі шляхетністю, перемагає Шіллерова традиція зображення подібних розбійників.

“Люб’язнійший приятель” – несподівана версія життя і смерті О.Духновича, обкладеного зусібіч шпиками, власними мареннями, снами, в яких сам будитель давно заплутався. Він сам творив власну батьківщину. Нагадує казкового учня чарівника, який сам викликав до життя невідомі сили, а далі не знає, що з ними чинити. Довелося розбиратися з цим усім уже нащадкам.    

П’єса «Коля” – центон (твір із цитат). Всі репліки Його взято із спогадів письменника Юрія Станинця, всі Її репліки – із листів до нього Миколаї Божук (були опубліковані кілька років тому у журналі «Екзиль”). Дуже пронизлива історія кохання на тлі не менш драматичних історичних обставин 1930-х.  

У п’єсі «В Парижі гарне літо” Маестро Адальберт (А.Ерделі) відмовляється від кар’єри європейського художника і повертається на батьківщину, аби творити тут і виховувати когорту місцевих митців, яку назвуть закарпатською школою живопису. Батьківщина поводить себе, як мачуха, вкорочує своєму синові віку, але патріотичний інстинкт все одно веде його до цілі – як птахів щовесни.  

“Meine liebe Віра” повертається на батьківщину до свого коханого, хоча батьківщина її зовсім не жде і витісняє назад за кордон. Наразі це найбільша за обсягом з усіх п’єс О.Гавроша, з найтривалішою сценічною історією, великою кількістю оригінальних афоризмів. Сучасне студентське середовище подано буквально з натури.

Притчу «Ромео і Жасмін” оповів драматургові режисер О.Саркісьянц,.письменник зробив з неї п’єсу. Для старого пса Ромео батьківщиною є обійстя його господарів. Батьківщина уходить з-під ніг, бо хазяї заводять замість перестарілого собацюри нового цуцика. Аж тут у господі після полювання газди з’яляється  чапля-підранок Жасмин. Пес і чапля разом відлітають у вирій. Схоже, що у той, з якого не буває повернення.  На батьківщині лишається кіт Маркіз – по-своєму теж патріот, зокрема кулінарний. Його кінцева репліка, якою завершується вся збірка – «Знову в неділю бульйон будем їсти”.

Досі найбільш плідним закарпатським драматургом був Ф.Потушняк – з десяток п’єс. Якщо врахувати, що у О.Гавроша, крім опублікованих, є ще п’єса про Т.Шевченка, кіносценарій про кирило-мефодіївців і кілька п’єс для дітей, то кількісно він уже наздогнав класика. А п’єси – така штука, що найменше належить авторові, режисери потім роблять із них щось своє. То ж видати канонічний текст – єдина можливість бодай якось авторизувати зроблене. З чим і вітаємо письменника.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ