То чому могла його в такий непростий час навчити патріархальна родина? Не малярству чи точним наукам, бо їм ніколи було такі скарби здобувати. А хіба великому таланту виживання.

І тому персонажі письменника одного дня дуже щиро сваряться, наступного так само відчайдушно миряться, ще іншого – не з меншим запалом свальбують. Або ж їздять у місто спродувати свої нехитрі товари чи крадуть від держави кукурудзу. І, коли вже казати всю правду, то  неодмінно дбають вони і про власну нірвану – женуть на городах сливовицю. Але ніколи – ані в горі, ані в радості – вони не забувають жити. Ну, хіба що, коли вже зовсім стає нестерпно, відчайдушно борються із законам гравітації і злітають увись. Та й це тільки для того, щоб там, угорі, було кому зустрічати рідню.

Живуть вони тут і зараз. Бо то велика біда, коли ти застрягаєш у минулому, якого вже з тобою немає. Як ото всесвітньовідомий оперний співак Владьо із роману «Політ співочого каміння». Або ж пориваєшся в майбутнє, якого теж нема і яке навіть може ніколи так і не настати. Бо саме так вчинив зі своїм життям бідолашний Штефан із роману «Чим би не бавилися пани…», котрий ніяк не може розлучитися зі своїми комуністичними  мареннями. І тому своїм односельцям він «у тому велетенському павутинні нагадує велетенську муху».

Та й взагалі, у цих книжках страшенно збиткуються над усілякими там гаслами і полум’яними маніфестами. Все це для паркану, а не для людей. У городі не посадиш, хіба в полі загубиш. Це така собі «общественная мораль». Круці фікс, гер гот – так скаже про неї внутрішній голос Андрія Веклюка із роману «Осінь великих небес».

І не хочеться говорити про політичні реалії, яких безліч. Адже всі вони такі подібні одна до іншої: підкорення – вивищення, герої – жертви. А персонажі Кешелі завжди  сахаються тієї патетичності, з якою у всі часи твориться політика. До прикладу, у «Госундрагошах» цей пафос автором зводиться просто-таки нанівець: «От тепер, перед виборами, я роздала каждому пацалошу по лівому чоботу, а по правому пообіцяла дати тогди, як за мене проголосують».

Що й казати, технічних героїв історії тут не надто шанують. Та ж не будеш сприймати всерйоз Карла Маркса, який прихопив собі чужу пляшчину паленки та ще й підбивав сина Фіскарошки – Черчіля красти колгоспне сіно.

Адже на Закарпатті завжди дає про себе знати відраза до манірної партійності. Коли за якийсь там звичайний день встигаєш «вступити у кілька громадських організацій, поміняти дві-три партії і заснути уже взагалі безпартійною і позаблоковою». Або ж геть самовіддана праця для рідного народу якогось там Ракетника, котрий у колгоспі займає чотири платні посади і сім громадських. Бо яке б лихо до людей не прийшло – пожежа чи повінь, у них на все завжди знайдеться одна, але вичерпна відповідь: «Заходи будуть вжиті, а винні покарані».

Тож хай яка влада ступає на їхню рідну землю, а закарпатці чудово знаються на тому, як влаштовано цей грішний світ. Бо в них в одному тільки селі може у видолинку притулися Аргентина, зовсім поруч – Бразилія, а десь там, на півдні, – Мексика. А між ними біжить собі річка Амазонка. А от на двох горбах, що їх тут називають Балканами, та ще у наймальовничішій долині Ватикан височіють церкви.

І все це цілодобово конкурує між собою, продукує новини, розпускає чутки, але хай там як, завжди готове прийти на поміч ближньому. Бо тих Мексик, Бразилій та Аргентин навезли сюди діди-прадіди, які там заробляли важкий хліб для своїх родин. То хай собі живуть уже всі ті чужі країни в рідному селі, вони ж нікому тут не заважають. Тільки самопочуття закарпатця трохи та й залежить від того, що коїться надворі: «Бо поруч чотири держави, і в кожної своя погода, яка по-своєму впливає на емоційний стан закарпатця».

Бо й справді, «над закарпатськими головами прапорів кружляло, як осіннього листя». Та й сам письменник зізнається: «Мене не раз батько питав: який там прапор в Ужгороді? Так, ніби цікавився: яка там погода? А ще казав, що кожна влада приносила свободу і культуру, але жодна не принесла міх кукурудзи».

Але самих персонажів його книг приголомшує навіть не те, що держава занадто недовірлива до людини. Он метку Фіскарошку вона одразу ж запідозрила в існуванні зв’язківця діда Соломона. А всіх інших – у нелюбові до себе та не менш підступних діях.

Та все ж найбільшим потрясінням для персонажів Дмитра Кешелі є те, що для держави далеко не священним є поняття межі. Вона запросто може прокласти демаркаційну лінію через долі людей, та навіть через їхню оселю. Як от у романі «Осінь великих небес»: «Весною 1939 році через село проліг кордон двох воюючих держав. Поділ був настільки точним, що хата Ногавички стала належати двом країнам. Жінка Олена, з якою Петро жив у вічних сварках і бійках, зайняла чехословацьку половину і почала себе йменувати «пані Гелена». Ногавичка ж зостався на угорській території і нарік себе паном Пийтером». А коли чоловік побив жінку, вона пожалілася у чеську жандармерію: «Суворі охоронці порядку вистежили Ногавичку, коли той пішов по нагальній потребі на території буржуазної Чехословаччини».

А тим часом для горян відчуття межі є священним. Дивно, коли б це було інакше. Адже вони завжди жили на готарі – не важливо, між державами чи між сусідами. Тому й світ письменника – це прекрасні притчі про переступи: між селом і містом, між чоловіком і жінкою, між життям та смертю. «Але, Господи, ти подарував мені місто!» – по-дітвацьки вражений його маленький персонаж Митрик. «Не покидай, спаси мене, Маріє!» – кричить цей хлопчик іще через півстоліття.  А от в новелі «Заблуканий у снах печальний поїзд» це вже навіть межа між видимим і невидимим, і перейти її можна хіба тільки ціною свого власного життя.

А відчуття готару –  із його містичними страхами, передчуттями, забобонами – не могло, в свою чергу, не породити і сільської міфічної істоти, якої завжди слід остерігатися. Тому й мусив тут прижитися біс на ім’я Янко, присутність якого довести проблематично, але ж її часто виказує сама  природа: «Іде, скажімо, чоловік лісом, а тут серед тиші і безвітря раптом починаються вивертатися з корінням дерева і валитися на діда».

Цей момент взаємопроникнення реального та невидимого у творчості Д.Кешелі виокремив і відомий український письменник  Іван Андрусяк. Він каже, що автор «добре засвоїв уроки як латиноамериканської, так і української химерної прози – і крізь приму цієї школи зазирнув у міфологічний світ україн­ського закарпатського села».

А за словами літературознавця і дослідника творчості Д.Кешелі Олександри Ігнатович, «цементуючою силою усієї його творчості постає магічний реалізм, який оприявлюється в письменника саме в контексті проникнення у біблійну сферу».

Адже мусить людина знайти відповідь, що відбувалося тоді, коли нічого не відбувалося. Як от, у хвилини Богополишеності Розіп’ятого на хресті. Мусив бути тоді присутнім повів бодай якогось лагідного вітру, що такий знайомий людям, котрі живуть у долині. І тому Син із твору Кешелі заворожено мовить: «Найщасливіша хвилина була, коли мене обняв батько і погладив по голові. І за мить ту, мій Господи, варто було нести хрест життя і померти».

Біблійні тексти дуже природно починають жити у текстах письменника своїм щоденним життям. Тому вчувається тут і легка іронія, як от над «Піснею пісень». Так, із теплого ґрунту щоразу парують ілюзія, захват, зачарування. Але все це занадто легке для землі, і тому воно зараз здійметься вгору і щезне з очей. Тому прирічанці і воніговці в романі «Осінь великих небес…» мають свій сад пісень. Але через це ще й запекло конкурують між собою. Досить згадати їхні бої за виноградники на горі.

Але чи усвідомлює це письменник чи ні, у його творах часто постає розлом, прірва між християнським та язичницьким, якої сахається людина. Власне, про це Дмитро Кешеля писав із самого початку. Вже перша його книжка «Дерево зеленого дощу» саме про це. Недарма вона здобула найбільше визнання. У 1982 році була проголошена кращою книгою року у всій тогочасній країні.

Але ж інакше і не могло статися. Письменник народився на долині, у мукачівському Клячанові. У селі, де сонце просто з руки годує людину.

І ось тоді, коли біблійні сюжети письменник намагається трансформувати в розповіді звичайних людей, стається справжнє диво. От вам пронизлива притча про Каїна та Авеля у новелі «І в смерті були твої очі» із «Молитви за втраченими світами». Адже це той момент, коли вже за мить світ стане зовсім іншим, приреченим на ненависть. Він мусить розпастися на дві антагоністичні частинки – на добро і зло. І ті часточки мусять деколи аж до смерті боротися між собою, замість того, щоб пізнавати один одного. Але автор розганяє хмари і ми бачимо не конкурентів у боротьбі за абсолютну любов, а один тільки сяючий біль.

Тут буквально все навпаки. Тут все прочитується ніби із кінця і до самого початку. Бо це той, молодший, брат стереже одежу старшого. Він справді, як біблійний Авель, мовчить. Він – німий. Але коли бачить, що брат тоне, його роздирає така рідність, що він біжить берегом і несамовито кричить: «Не полишай мене, не покидай!». Він мусив у Кешелі заговорити, цей біблійний Авель, який завжди тут, на рідній землі, є сторожем брату своєму.

Але чи не наймогутніший образ цієї прірви судилося осягнути Штефану Царю із роману «Запишіть у свідки мої сльози». Це він, виснажений до смерті, до ніг  розіп`ятого Ісуса кладе свою важку ношу – душі померлих рідних.

Хрест і сонце у цю мить знаходяться по різні боки людини. І така в цьому високому моменті звучить туга. За тим могутнім лагідним теплом, яке пронизує наскрізь. За любов’ю, без якої ти можеш просто загинути і яку не знаєш, від кого виблагати. Від того, хто й сам страждає і не може тебе обійняти? Чи від сонця, в жовтку якого щасливо пливе зародок і твого життя? 

А ще, як каже книга Буття, Бог сотворив світ, всіляких звірів та рослин. І чекав, як людина їх назве. Персонажі Дмитра Кешелі називають все, що тільки потрапляє в їх поле зору. Пагорби, урочища, ріки, дараби і навіть один одного.

Бо навіть якщо держава і вручає кожному в селі по прізвищу, це ще не зовсім не те, що потрібно. Тому тут більше шанують прізвиська, хай навіть ласкаво позичені в геніїв людства. Тому наш край давав притулок  усіляким там «королям, цісарям, великим розбійникам, геніальним вченим, політикам світового масштабу і різної масті авантюристам».

Без прізвиська жити – то вважайте за великий фатум, майже вирок. Це означає, що «цій людині суджено було з’явитися на світ безликою». Ну, й не завадить при цьому також дотримуватися такої звичної патріархальності. Адже коли ґазда з тебе не зовсім вдатний, то ти можеш у селі отримати справжній ляпас – жіноче прізвисько. І тоді тобі вслід односельці завжди киватимуть розчаровано: «Та вто Анці Сусаніки чоловік». Тому, що й казати, прізвиська тут носять із неабиякою гідністю, просто-таки, як «ветерани свої заслужені ордени». Навіть якщо це така дивна називка, як ось ця – Найжиє. Але ж чоловік чесно виборов її у боротьбі за світле майбутнє всього людства.

Автор іде крізь жанри, як звірі ідуть крізь ліс, в якому вони почувають себе природно. Поет Василь Густі з цього приводу каже, що «письменник зумів органічно синтезувати, а відтак і гармонізувати здавалося б зовсім несумісні поняття: трагедія і комедію, глибокий ліризм і сатиру, народну мудрість і класичну філософію».

Але твори Дмитра Кешелі – це ще й «хемінгуеївська» притча, але вона не про море, яке поглинає. А про гори, з яких часто буває страшно рости вгору. І тому так пронизує це Кешелівське питання: ступати по воді і ходити по землі. Що трудніше дається? І оце «Низьке небо» Дмитра Кешелі – річ настільки сильна в своїй простоті, що тільки знову ж таки ота селянська символіка рятує від ірреальності. Бо що, аби бути великим, треба спуститися до прірви? Адже на верховинах небо буває дуже низьке. Чи все ж припустити, що людина – володар тієї могутньою енергії, яка рухає світом. Вона є ані доброю, ані злою. Вона – покірна тобі, варто тільки її покликати.

А взагалі твори письменника – надзвичайно кінематографічні. Тут продумано все, до деталей. На якому пагорбі має бути найбільше світла, як одягнені персонажі, як вони рухаються. Варто тільки увімкнути камеру і побачити їх. Тож, мабуть, не випадково один із творів письменника «Осінь великих небес» міг стати кінострічкою. Головну роль мав зіграти тут легендарний Іван Миколайчук. Але не судилося. Актор невдовзі помер. А жаль, бо, можливо, що сьогодні ми мали б щось не менш високе, аніж «Тіні забутих предків».

Про це свідчить і тріумфальний хід «Недотепи із Вертепи» –  спільної роботи Дмитра Кешелі, режисера Олександра Куцика та всього колективу обласного театру ляльок «Бавка».  Малий Кешелівський Митрик легко і природно зірвав багато гран-прі на потужних закордонних фестивалях. І тому віриться, що ми ще отримаємо й прекрасну кіноповість, в якій оживе хемінгуеївська притча. Але вона буде не про море, яке поглинає, а про гори, з яких мусай рости вгору.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ